Робота з обдарованими дітьми


  

 

            


                                            АНКЕТА
учасника обласного  літературного конкурсу «Проба пера»

Прізвище, ім’я, по батькові           Лихина    Олександра    Олександрівна_


Число, місяць, рік народження                    02.04.201


Номінація:  вірші, проза, гумор, пісні (необхідне підкреслити).


Вікова категорія: молодша, середня, старша (необхідне підкреслити).


Назви літературних творів:    «Весела родина»,  « Зима – чарівниця», « Святий  

Миколай», « Мова- це глибина нашої  душі», « Шкільне життя» 


Керівник:     Утка  Людмила Володимирівна ,   Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів  №7  Лебединської міської ради Сумської області , учитель української мови та літератури 

 

Школа_______ Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів  №7  Лебединської міської ради Сумської області 

Клас          5- А 

З якого року займаєтесь літературною творчістю:___2019 _________________

   МОВА – ЦЕ ГЛИБИНА ДУШІ

Країна наша - славна Україна,
І мова в неї сильна і палка.
Це всі глибини нашого народу,
Це музика, мелодика, буття.
Її порівнюють з калиною, з вербою
З чарівним співом солов’я.
Вона блакитна і жовтава,
Прекрасна завжди, бо моя!
Від пращурів отримали ми в спадок
Лексичне значення й багатство слів.
Шануйте і плекайте рідну мову,
Багату, різнобарвну, наче спів.
Не дайте ворогам у нас її забрати.
Не потурайте злим словам,
Якщо вона не зможе покарати,
То Україна не пробачить нам!

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ


 Традиційно в Україні
 на свята чекають,
 День приходу Миколая –
 всі його вже знають.
 Рік готуємось до цього -
 робим гарні вчинки.
 Щоб у ніч на Миколая,
 одержать мандаринки.
 Миколай Святий - розумний,
 він все добре бачить:
 Хто слухняний, хто – не дуже,
 хто частенько плаче.
 Цілий рік над цим міркує
 і даруночки пакує.
 У турботах в нього будень,
 щоб в останній місяць грудень
 Із небес до нас прийти,
 подарунки привезти.
 Тож, наш милий Миколаю,
 і про нас не забувай!
 Прилітай ти якнайшвидше, щастя дай моїй родині
й нашій славній Україні!




ВЕСЕЛА РОДИНА


У тата - робота,
У мами – робота,
Нам часу лишається тільки в суботу.
Ще з нами є рідні: бабуся й дідусь,
Якими я завжди пишаюсь.
Бабуся спече ароматний пиріг,
Дідусь про війну світову розповість.
Вони в мене класні, веселі, чудові,
Пограти в футбол навіть завжди готові.
У шахи, шашки і лото
Зіграємо завжди, що б там не було.
Бабуся хворіє - дідусь, як завжди,
В лікарню, в аптеку біжить залюбки.
Батьки про нас піклуються дуже.
Дружно наша сім’я живе і не туже.
Там є дідусь, бабуся, мама й тато –
У нашій родині завжди всіх багато

  


Анкета учасника 


1. Утка Валентин Олександрович
2. 10 клас
3. Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області ; вул. Сумська №9
4. «Слобожанщина: переплетіння українських культурних традицій чи самобутній культурний регіон?»
5. Утка Людмила Володимирівна 

 

      Есе  на тему "Слобожанщина: переплетіння українських культурних традицій чи самобутній регіон?

Слобожанщина – самобутній культурний регіон зі своєю історією, звичаями і побутом, своїми ремісничими промислами. Це, у першу чергу, люди, які творили історію свого краю. Моя історія про рідне місто – Лебедин.         

         У південній частині Сумської області, на берегах річки Вільшанки, лівої протоки Псла, розташований Лебедин - місто обласного  підпорядкування, адміністративний центр Лебединського району. На околиці міста розкинулось озеро Лебедине, від якого й походить назва міста.

      У річковій заплаві широко розкинулись зелені луги. Лебедин сховався за лісом у сухій піщаній долині, за вісім верст від Псла, і ділився річкою Вільшанкою на дві частини. Звичайне українське містечко XVIII століття. На дві тисячі дерев'яних будинків у ньому було лише п'ять кам'яних будівель. А духовні потреби десяти тисяч його меш­канців з успіхом обслуговували одна кам'яна і дванадцять дерев'яних церков. Усього в повіті було 56 церков і тільки 7 училищ. Грамотних було близько шести відсотків.

       У  І пол. 19 ст. на Україні було організовано декілька навчальних закладів для дівчат. Серед таких була перша в Росії школа для освіти дівча­т, яку заснував у 1825 році поміщик Н.С. Стремоухов у власному маєтку в Лебединському повіті Харківської губернії.

     Селянська дівоча школа в маєтку Н.С. Стремоухова мала явно практичну направленість: із кріпосних готували прислуг- умільців. Крім Закону Божого, церковнослов'янського співу, читання, письма, початкової арифметики, у ній навчали шити, вишивати, плести із соломи й коренів.

    Левовою часткою землі володіли поміщики. Вони бага­тіли на цукроварному виробництві - у повіті було зосередже­но чверть усіх цукрових заводів Харківщини. Повіт віддавна славився також бджільництвом і розведенням тютюну.  Мешканці Лебедина були хліборобами. Крім того, вони плели відомі усім кольорові пояси з простої вовни.

      До Лебедина приїжджав Т.Г. Шевченко. Його тепло прий­няли в господі братів Олексія і Максима Михайловича Залеських. Молоді люди вміли готувати "варенуху" - горілку, зваре­ну з медом і різними спеціями. "Варенушники" вирішили влаштувати на честь поета "кашу", аби вільно, невимушено, за чаркою доброї варенухи поговорити про все, що їх хвилювало, поспівати, повеселити­ся. Наловили в річці риби, зварили юшку і пили за здоров'я гостя тільки варенуху - інші напої "варенушники" не вжива­ли за їх "статутом".

На спомин про зустріч на березі Псла Шевченко залишив одному з учасників свій офорт, виконаний за картиною І.І. Со­колова "Приятелі" з написом: "Варенушному архімістрові О.М. Залеському на пам'ять 6 червня 1859 на Нові Т. Шевченко". Наступні дні Тарас Григорович провів у Лихвині- маєтку Х.П.Хрущова. Шевченкові, без сумніву, сподобався прекрасний сад Хрущова в Лихвині. Це й не дивно: сад був відомий на всю Харківщину. Він був любовно виплеканий біля чотирьох ставів поміж пагорбів, де стояли вікові дуби. Сад славився зразково обладнаними теплицями, оранжереями, великим розарієм.

Можна відзначити в Лебедині з самого його заснування на­явність ремісничих цехів. У цехи об'єднувались козаки-ремісники. Вони поділялися за спеціальностями на корпорації. На чолі цехів стояли цехмістри. У Лебединському краєзнавчому музеї є кілька цехових прапорів початку 19 століття. Зокрема, це прапор буб­лейників. На червоному полотнищі зображені пекарі.

До нас дійшли відомості про те, що баба Варвара і дід Кіндрат Остапа Вишні жили в Лебедині і займалися саме цим промис­лом. Великий гуморист Остап Вишня не згадував про своїх предків в "Автобіографії", але, може, саме вони стали прототи­пами його відомих героїв.

Також у музеї зберігається цеховий сундучок із написом на внутрішньому боці скриньки: "Року 1691 соружена скринька сія на той час будучого цехмістра Гаврила Остаповича Сендецького".

Бублики пекла кожна пекарка за власним рецептом. Пек­ла з медом і маком присипала. Навіть колискові пісні співала дітям, використовуючи свій досвід . Існує  цехова ікона м. Лебедина.  Отже,   за даними     1780 р.,   Лебединський повіт за кількістю ремісників посідав одне з перших  місць у Харківському намісництві. У самому Лебедині цехових ремісників було 1567 чоловік.  

             Розвивалося також млинарство. У  1785 році тут діяли чотири млини. Частина мешканців Лебедина їздила на Дон по рибу, а також до Перекопу по сіль. У місті налічувалось понад З0 крамниць. Тричі на рік відбувалися ярмарки.  У середині 19 ст. у місті працювали підприємства: селітря­не, свічкове, три салотопні, три крохмальні, броварня, три водяні млини, 66 вітряків. Великого розвитку набула металообробна промисловість. Виготовлення мідного посуду і винокурних котлів було дуже прибутковим, воно приваблювало увагу і дворян. Лебединський земський ісправник у 1807  році повідомляв у губернську кан­целярію, що у поміщика Соловйова був «медно-расковочний» завод, на якому виготовлялась мідна, винокурна і «протчая посуда». На цьому «заводі» працювало 16 кріпосних.

        Невідомо, як   був  налагоджений   видобуток   боровенської  руди       (с. Боровенька Лебединського повіту), але той факт, що місцеві люди брали участь у випробуванні руди, говорить про те, що вони вміли видобувати і обробляти залізо.  Із «заручной записи» старости М. Висторопа І. Попова 22 вересня 1746 року відомо, що в Лебедині були  залізні заводи . Можливо, що ці заводи і діяли на місцевих покладах руди, яку знайшли ще в 1661 році. Були заводи і по випалюванню вапна. Полковник М. Васильєв у своїх лебединських володіннях у 80-х роках  17 ст. відкрив виготовлення вапна, мабуть, із метою постачання на будівництво Сумського собору, місцевого монастиря і для інших потреб. Першим місцем видобутку і обробки мельничого каменю і кремнію для кресал було с. Кам'яне Лебединського повіту. Ви­готовлення жорна і кременю продовжувалось протягом 17-18 ст.

     У цей час зароджувалась винокурна промисловість і цукро­варіння. Займалися місцеві жителі і бджільництвом.

      У документі про тяжбу жителів Лебедина з гадяцьким пол­ковником М.Васильєвим за землі в 1681 році згадуються па­сіки лебединського сотника Супруна. Головну частину пасіки складали вулики. Дід поета-краєзнавця В. Дудченка М.Ф. Дудченко робив  вулики. У нього була найбільша пасіка в Лебедині. Мико­ла Федорович розповідав, що ходити за бджолами було неваж­ко. З приходом весни вулики з бджолами виставляли на по­вітря і по необхідності бджолу підгодовували медом із запасів, видаючи по 1 фунту на бджолину сім'ю. Пасіки виставляли на лісничих галявинах, поблизу лип і квітучих трав, ближня зем­ля не оброблялась.   Пасічники спостерігали за роботою бджіл і захищали вулики від негоди, слідкували за появою нових роїв і розміщували їх у вулики. Восени при перенесенні бджіл пере­віряли кожну бджолину сім'ю, слабі сім'ї знищувались, здорові залишались на зимівлю.

    Особисто М.Ф. Дудченко робив вулики із старих шпал мод­рини (дуже важка деревина).З цього ж матеріалу виготовляв меблі: скрині, шафи, лави, столи. Однієї ночі прийшли до пасіки Миколи Федоровича злодії, заодно хотіли і в хаті похазяйнувати. Кинулись до скрині - важка. «Мабуть золото», - подумали. Та так і залишили її, бо важка була не скриня, а матеріал, з якого була виготовлена.

       Буденне то було діло колись - робити глиняний посуд. Був він у кожній хаті: глечики, горнята, горщики, макітри, а що вже миски - з них щодня їли, вони ж - тільки барвистіші, розписані різними «хмеликами», «косицями», «квітками», - стояли на миснику, прикрашали оселю. Так будень творив свято, плекав традицію. У розлогому межиріччі Псла й Олешні розкинулось село Межиріч, що в Лебединському районі на Сумщині. Межирічани займались багатьма ремеслами, а найбільше — гончарським. Збирався в Межирічі й свій ярмарок, який славився гончарним посудом, що й розходився звідти по всьому Сумському повіту та Харківській губернії.                     

       Славиться Межиріч і своєю глиною із Замкової гори. Ще за часів Київської Русі любили й шанували гончарний посуд з цієї глини за дивовижну здатність зберігати свіжість молока й води, надавати  особливого смаку їжі, що готувалася в ньому.

       І до нашого часу збереглися і розвиваються народні ремесла і промисли. Радують око людей і нагадують їм про давнє минуле, про свої корені і витоки народного мистецтва.

Отже, любов до землі, де виріс, пошана до матері і батька, світлої пам'яті своїх предків, родоводу, відчуття належності до свого народу, прагнення пізнати, відстояти і примножити його духовні й культурні надбання та передати їх у спадок своїм дітям, наступним поколінням загалом - природні почуття людини кожної національності, що живлять її патріотизм. Неньчина колискова пісня та її ніжне слово, мовлене рідною мовою, батькова мудра настанова і наука, бабусині казочки та дідусеві легенди, родинні традиції і звичаї, приземкувата хата серед вишневого цвіту, лелечине гніздо на клуні, спокійне плесо річки, школа, куди ходив щодня за наукою, задушевна пісня в тихому надвечір’ї – із усього цього виростає патріотизм. Бо все згадане  глибоко западає  в душу й ніколи не забувається, постійно кличе повернутися в отчий край із далеких та нелегких життєвих доріг. Слобожанщина – це унікальний самобутній регіон, у  якому переплелися українські культурні традиції, звичаї і побут Лебединщини, смаки і уподобання моїх земляків. У народному досвіді, традиціях і звичаях, що шліфувалися протягом віків, закладена мудра народна філософія, моральні заповіді, поведінкові норми .

 

 

                    Список використаних джерел

 

1.Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.,: Оберіг, 1991.- Т.П.

2.Горобець І.Є.  Кропивницький І.А.. Перлини народного мистецтва. -.   

  К. : Мистецтво, 1972.

3.Жур. П. Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т.Г. Шевченка на  

  Україну. – К. : Дніпро, 1970.

4. Ігнатенко П.Р. Народознавство у школі / Педагогічна серія. – 1990. -   

   №13.

5. Ковальчук О.В. Українське народознавство. К. Освіта, 1992.

6. Павленко Л.О. Цілющі скарби землі. - К.: Наук. думка, 1998.

7. Слюсарский  А. Г. Социально-экономическое развитие

   Слобожанщины. – Харьков, 1964.

8. Хвостенко Т.М. Неповторні миттєвості. – Суми: Слобожанщина, 1994.

 ********************************************************************************



           Конкурс  читців поезій 
                        
                                Тараса Шевченка














Поезії Тараса Григоровича, пройшовши через канву століть, як ніколи сучасні. Вони виховують молоде покоління у дусі незалежності і  гармонії зі своїм внутрішнім світом.

 Конкурси читців спонукають дітей до здорової  конкуренції, формуючи  мотивацію та впевненість, як ключові риси компетенції- навчання заради знань.









ПРЕЗЕНТАЦІЇ УЧНІВ  ІЗ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ

1.   Професія Аудитор

2.  Професія Фінансист




3. Професія Лікар - кардіолог


4. Професія . Юрист












Немає коментарів:

Дописати коментар