Робота з обдарованими дітьми


  

 

            


                                            АНКЕТА
учасника обласного  літературного конкурсу «Проба пера»

Прізвище, ім’я, по батькові           Лихина    Олександра    Олександрівна_


Число, місяць, рік народження                    02.04.201


Номінація:  вірші, проза, гумор, пісні (необхідне підкреслити).


Вікова категорія: молодша, середня, старша (необхідне підкреслити).


Назви літературних творів:    «Весела родина»,  « Зима – чарівниця», « Святий  

Миколай», « Мова- це глибина нашої  душі», « Шкільне життя» 


Керівник:     Утка  Людмила Володимирівна ,   Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів  №7  Лебединської міської ради Сумської області , учитель української мови та літератури 

 

Школа_______ Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів  №7  Лебединської міської ради Сумської області 

Клас          5- А 

З якого року займаєтесь літературною творчістю:___2019 _________________

   МОВА – ЦЕ ГЛИБИНА ДУШІ

Країна наша - славна Україна,
І мова в неї сильна і палка.
Це всі глибини нашого народу,
Це музика, мелодика, буття.
Її порівнюють з калиною, з вербою
З чарівним співом солов’я.
Вона блакитна і жовтава,
Прекрасна завжди, бо моя!
Від пращурів отримали ми в спадок
Лексичне значення й багатство слів.
Шануйте і плекайте рідну мову,
Багату, різнобарвну, наче спів.
Не дайте ворогам у нас її забрати.
Не потурайте злим словам,
Якщо вона не зможе покарати,
То Україна не пробачить нам!

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ


 Традиційно в Україні
 на свята чекають,
 День приходу Миколая –
 всі його вже знають.
 Рік готуємось до цього -
 робим гарні вчинки.
 Щоб у ніч на Миколая,
 одержать мандаринки.
 Миколай Святий - розумний,
 він все добре бачить:
 Хто слухняний, хто – не дуже,
 хто частенько плаче.
 Цілий рік над цим міркує
 і даруночки пакує.
 У турботах в нього будень,
 щоб в останній місяць грудень
 Із небес до нас прийти,
 подарунки привезти.
 Тож, наш милий Миколаю,
 і про нас не забувай!
 Прилітай ти якнайшвидше, щастя дай моїй родині
й нашій славній Україні!




ВЕСЕЛА РОДИНА


У тата - робота,
У мами – робота,
Нам часу лишається тільки в суботу.
Ще з нами є рідні: бабуся й дідусь,
Якими я завжди пишаюсь.
Бабуся спече ароматний пиріг,
Дідусь про війну світову розповість.
Вони в мене класні, веселі, чудові,
Пограти в футбол навіть завжди готові.
У шахи, шашки і лото
Зіграємо завжди, що б там не було.
Бабуся хворіє - дідусь, як завжди,
В лікарню, в аптеку біжить залюбки.
Батьки про нас піклуються дуже.
Дружно наша сім’я живе і не туже.
Там є дідусь, бабуся, мама й тато –
У нашій родині завжди всіх багато

  


Анкета учасника 


1. Утка Валентин Олександрович
2. 10 клас
3. Лебединська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області ; вул. Сумська №9
4. «Слобожанщина: переплетіння українських культурних традицій чи самобутній культурний регіон?»
5. Утка Людмила Володимирівна 

 

      Есе  на тему "Слобожанщина: переплетіння українських культурних традицій чи самобутній регіон?

Слобожанщина – самобутній культурний регіон зі своєю історією, звичаями і побутом, своїми ремісничими промислами. Це, у першу чергу, люди, які творили історію свого краю. Моя історія про рідне місто – Лебедин.         

         У південній частині Сумської області, на берегах річки Вільшанки, лівої протоки Псла, розташований Лебедин - місто обласного  підпорядкування, адміністративний центр Лебединського району. На околиці міста розкинулось озеро Лебедине, від якого й походить назва міста.

      У річковій заплаві широко розкинулись зелені луги. Лебедин сховався за лісом у сухій піщаній долині, за вісім верст від Псла, і ділився річкою Вільшанкою на дві частини. Звичайне українське містечко XVIII століття. На дві тисячі дерев'яних будинків у ньому було лише п'ять кам'яних будівель. А духовні потреби десяти тисяч його меш­канців з успіхом обслуговували одна кам'яна і дванадцять дерев'яних церков. Усього в повіті було 56 церков і тільки 7 училищ. Грамотних було близько шести відсотків.

       У  І пол. 19 ст. на Україні було організовано декілька навчальних закладів для дівчат. Серед таких була перша в Росії школа для освіти дівча­т, яку заснував у 1825 році поміщик Н.С. Стремоухов у власному маєтку в Лебединському повіті Харківської губернії.

     Селянська дівоча школа в маєтку Н.С. Стремоухова мала явно практичну направленість: із кріпосних готували прислуг- умільців. Крім Закону Божого, церковнослов'янського співу, читання, письма, початкової арифметики, у ній навчали шити, вишивати, плести із соломи й коренів.

    Левовою часткою землі володіли поміщики. Вони бага­тіли на цукроварному виробництві - у повіті було зосередже­но чверть усіх цукрових заводів Харківщини. Повіт віддавна славився також бджільництвом і розведенням тютюну.  Мешканці Лебедина були хліборобами. Крім того, вони плели відомі усім кольорові пояси з простої вовни.

      До Лебедина приїжджав Т.Г. Шевченко. Його тепло прий­няли в господі братів Олексія і Максима Михайловича Залеських. Молоді люди вміли готувати "варенуху" - горілку, зваре­ну з медом і різними спеціями. "Варенушники" вирішили влаштувати на честь поета "кашу", аби вільно, невимушено, за чаркою доброї варенухи поговорити про все, що їх хвилювало, поспівати, повеселити­ся. Наловили в річці риби, зварили юшку і пили за здоров'я гостя тільки варенуху - інші напої "варенушники" не вжива­ли за їх "статутом".

На спомин про зустріч на березі Псла Шевченко залишив одному з учасників свій офорт, виконаний за картиною І.І. Со­колова "Приятелі" з написом: "Варенушному архімістрові О.М. Залеському на пам'ять 6 червня 1859 на Нові Т. Шевченко". Наступні дні Тарас Григорович провів у Лихвині- маєтку Х.П.Хрущова. Шевченкові, без сумніву, сподобався прекрасний сад Хрущова в Лихвині. Це й не дивно: сад був відомий на всю Харківщину. Він був любовно виплеканий біля чотирьох ставів поміж пагорбів, де стояли вікові дуби. Сад славився зразково обладнаними теплицями, оранжереями, великим розарієм.

Можна відзначити в Лебедині з самого його заснування на­явність ремісничих цехів. У цехи об'єднувались козаки-ремісники. Вони поділялися за спеціальностями на корпорації. На чолі цехів стояли цехмістри. У Лебединському краєзнавчому музеї є кілька цехових прапорів початку 19 століття. Зокрема, це прапор буб­лейників. На червоному полотнищі зображені пекарі.

До нас дійшли відомості про те, що баба Варвара і дід Кіндрат Остапа Вишні жили в Лебедині і займалися саме цим промис­лом. Великий гуморист Остап Вишня не згадував про своїх предків в "Автобіографії", але, може, саме вони стали прототи­пами його відомих героїв.

Також у музеї зберігається цеховий сундучок із написом на внутрішньому боці скриньки: "Року 1691 соружена скринька сія на той час будучого цехмістра Гаврила Остаповича Сендецького".

Бублики пекла кожна пекарка за власним рецептом. Пек­ла з медом і маком присипала. Навіть колискові пісні співала дітям, використовуючи свій досвід . Існує  цехова ікона м. Лебедина.  Отже,   за даними     1780 р.,   Лебединський повіт за кількістю ремісників посідав одне з перших  місць у Харківському намісництві. У самому Лебедині цехових ремісників було 1567 чоловік.  

             Розвивалося також млинарство. У  1785 році тут діяли чотири млини. Частина мешканців Лебедина їздила на Дон по рибу, а також до Перекопу по сіль. У місті налічувалось понад З0 крамниць. Тричі на рік відбувалися ярмарки.  У середині 19 ст. у місті працювали підприємства: селітря­не, свічкове, три салотопні, три крохмальні, броварня, три водяні млини, 66 вітряків. Великого розвитку набула металообробна промисловість. Виготовлення мідного посуду і винокурних котлів було дуже прибутковим, воно приваблювало увагу і дворян. Лебединський земський ісправник у 1807  році повідомляв у губернську кан­целярію, що у поміщика Соловйова був «медно-расковочний» завод, на якому виготовлялась мідна, винокурна і «протчая посуда». На цьому «заводі» працювало 16 кріпосних.

        Невідомо, як   був  налагоджений   видобуток   боровенської  руди       (с. Боровенька Лебединського повіту), але той факт, що місцеві люди брали участь у випробуванні руди, говорить про те, що вони вміли видобувати і обробляти залізо.  Із «заручной записи» старости М. Висторопа І. Попова 22 вересня 1746 року відомо, що в Лебедині були  залізні заводи . Можливо, що ці заводи і діяли на місцевих покладах руди, яку знайшли ще в 1661 році. Були заводи і по випалюванню вапна. Полковник М. Васильєв у своїх лебединських володіннях у 80-х роках  17 ст. відкрив виготовлення вапна, мабуть, із метою постачання на будівництво Сумського собору, місцевого монастиря і для інших потреб. Першим місцем видобутку і обробки мельничого каменю і кремнію для кресал було с. Кам'яне Лебединського повіту. Ви­готовлення жорна і кременю продовжувалось протягом 17-18 ст.

     У цей час зароджувалась винокурна промисловість і цукро­варіння. Займалися місцеві жителі і бджільництвом.

      У документі про тяжбу жителів Лебедина з гадяцьким пол­ковником М.Васильєвим за землі в 1681 році згадуються па­сіки лебединського сотника Супруна. Головну частину пасіки складали вулики. Дід поета-краєзнавця В. Дудченка М.Ф. Дудченко робив  вулики. У нього була найбільша пасіка в Лебедині. Мико­ла Федорович розповідав, що ходити за бджолами було неваж­ко. З приходом весни вулики з бджолами виставляли на по­вітря і по необхідності бджолу підгодовували медом із запасів, видаючи по 1 фунту на бджолину сім'ю. Пасіки виставляли на лісничих галявинах, поблизу лип і квітучих трав, ближня зем­ля не оброблялась.   Пасічники спостерігали за роботою бджіл і захищали вулики від негоди, слідкували за появою нових роїв і розміщували їх у вулики. Восени при перенесенні бджіл пере­віряли кожну бджолину сім'ю, слабі сім'ї знищувались, здорові залишались на зимівлю.

    Особисто М.Ф. Дудченко робив вулики із старих шпал мод­рини (дуже важка деревина).З цього ж матеріалу виготовляв меблі: скрині, шафи, лави, столи. Однієї ночі прийшли до пасіки Миколи Федоровича злодії, заодно хотіли і в хаті похазяйнувати. Кинулись до скрині - важка. «Мабуть золото», - подумали. Та так і залишили її, бо важка була не скриня, а матеріал, з якого була виготовлена.

       Буденне то було діло колись - робити глиняний посуд. Був він у кожній хаті: глечики, горнята, горщики, макітри, а що вже миски - з них щодня їли, вони ж - тільки барвистіші, розписані різними «хмеликами», «косицями», «квітками», - стояли на миснику, прикрашали оселю. Так будень творив свято, плекав традицію. У розлогому межиріччі Псла й Олешні розкинулось село Межиріч, що в Лебединському районі на Сумщині. Межирічани займались багатьма ремеслами, а найбільше — гончарським. Збирався в Межирічі й свій ярмарок, який славився гончарним посудом, що й розходився звідти по всьому Сумському повіту та Харківській губернії.                     

       Славиться Межиріч і своєю глиною із Замкової гори. Ще за часів Київської Русі любили й шанували гончарний посуд з цієї глини за дивовижну здатність зберігати свіжість молока й води, надавати  особливого смаку їжі, що готувалася в ньому.

       І до нашого часу збереглися і розвиваються народні ремесла і промисли. Радують око людей і нагадують їм про давнє минуле, про свої корені і витоки народного мистецтва.

Отже, любов до землі, де виріс, пошана до матері і батька, світлої пам'яті своїх предків, родоводу, відчуття належності до свого народу, прагнення пізнати, відстояти і примножити його духовні й культурні надбання та передати їх у спадок своїм дітям, наступним поколінням загалом - природні почуття людини кожної національності, що живлять її патріотизм. Неньчина колискова пісня та її ніжне слово, мовлене рідною мовою, батькова мудра настанова і наука, бабусині казочки та дідусеві легенди, родинні традиції і звичаї, приземкувата хата серед вишневого цвіту, лелечине гніздо на клуні, спокійне плесо річки, школа, куди ходив щодня за наукою, задушевна пісня в тихому надвечір’ї – із усього цього виростає патріотизм. Бо все згадане  глибоко западає  в душу й ніколи не забувається, постійно кличе повернутися в отчий край із далеких та нелегких життєвих доріг. Слобожанщина – це унікальний самобутній регіон, у  якому переплелися українські культурні традиції, звичаї і побут Лебединщини, смаки і уподобання моїх земляків. У народному досвіді, традиціях і звичаях, що шліфувалися протягом віків, закладена мудра народна філософія, моральні заповіді, поведінкові норми .

 

 

                    Список використаних джерел

 

1.Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.,: Оберіг, 1991.- Т.П.

2.Горобець І.Є.  Кропивницький І.А.. Перлини народного мистецтва. -.   

  К. : Мистецтво, 1972.

3.Жур. П. Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т.Г. Шевченка на  

  Україну. – К. : Дніпро, 1970.

4. Ігнатенко П.Р. Народознавство у школі / Педагогічна серія. – 1990. -   

   №13.

5. Ковальчук О.В. Українське народознавство. К. Освіта, 1992.

6. Павленко Л.О. Цілющі скарби землі. - К.: Наук. думка, 1998.

7. Слюсарский  А. Г. Социально-экономическое развитие

   Слобожанщины. – Харьков, 1964.

8. Хвостенко Т.М. Неповторні миттєвості. – Суми: Слобожанщина, 1994.

 ********************************************************************************



           Конкурс  читців поезій 
                        
                                Тараса Шевченка














Поезії Тараса Григоровича, пройшовши через канву століть, як ніколи сучасні. Вони виховують молоде покоління у дусі незалежності і  гармонії зі своїм внутрішнім світом.

 Конкурси читців спонукають дітей до здорової  конкуренції, формуючи  мотивацію та впевненість, як ключові риси компетенції- навчання заради знань.









ПРЕЗЕНТАЦІЇ УЧНІВ  ІЗ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ

1.   Професія Аудитор

2.  Професія Фінансист




3. Професія Лікар - кардіолог


4. Професія . Юрист



20 травня 2022 рік





Лебединський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів#7 пишається своїми учнями. Сьогодні відбулося чергове засідання - зустріч поетів і  письменників - початківців із журі XXV  обласного літературного конкурсу ,,Проба пера".
Призером конкурсу стала учениця  9-Б класу Борисенко Олександра. 
 Серед журі були представники Сумського територіального відділення МАН України, які відзначили виступ Олександри на конкурсі- захисті      науково- практичних  робіт  у     секції ,, Літературна творчість". У цьому році дівчинка стала золотим призером в українському етапі Олімпіади🥇 геніїв і готується до міжнародного етапу.
   На конкурс ,,Проба пера"📚📕🖊️ Олександра Борисенко представила свої дві роботи: повість ,, Невідворотно здорова" та оповідання ,,Ліза". Обидва твори розповідають про волю до перемоги, милосердя, гуманність, торжество Добра над Злом. 
   Вітаємо 💐💐Олександру із 2 призовим  місцем у номінації ,,Проза" XXV обласного літературного конкурсу ,,Проба пера" 📖🖋️і бажаємо їй майбутніх звершень та успіхів. ❤️🇺🇦



Моє ЩАСЛИВЕ завтра

або

Таємниця мого воскресіння


Вона нічим не відрізнялася від своїх однолітків. Хоча ні, надзвичайно вродливе маленьке личко з чарівною  посмішкою та ямочками на щічках робили її дуже милою. Ліза була досить  пластичною і постійно танцювала перед дзеркалом. Саме тому мама записала її на східні танці. Дівчинка просто обожнювала ці неймовірні рухи, як у індійських фільмах і не пропускала жодного заняття. Тоді їй було лише п’ять років. Величезна наполегливість зробила свою справу і вже з першого класу Лізу взяли до престижного танцювального колективу, де вона була на особливому рахунку. Звісно, тут вже не було нічого спільного зі східними танцями, але іноді їй все-таки давали можливість згадати танець живота.

Ішов час. Ліза росла і розквітала. Дівчинка була дуже старанною у всьому, в тому числі і у навчанні. Швидко промайнули роки  початкової школи, яку Ліза закінчила на відмінно. Прийшла пора прощатися з першою вчителькою, яка турбувалася про своїх малят, як дбайлива матуся. Звісно, кожна дитина, яка переходить до п’ятого класу, переживає емоційний стрес, адже тепер все буде інакше : купа нових предметів, нові обличчя вчителів, біганина по школі з класу в клас. Хотілося б сказати, що все це не про Лізу, але ні. Вона була саме такою. І  вже з початком нового навчального року мама почала помічати певні емоційні зміни у своїй доньці. Вона стала лягати спати надто пізно, аргументуючи це тим, що у неї багато домашніх завдань, Лізу все частіше почав турбувати головний біль, у неї зникло бажання займатися танцями. Мама не могла нічого зрозуміти, проте сподівалася, що все це скоро мине.

Так пройшов ще один рік, а за ним і другий.  Ліза з усіх сил намагалася не опускати планку в навчанні, але це їй вдавалося все важче і важче. У неї почалися певні проблеми зі здоров’ям , через що дівчина  все частіше пропускала танцювальні заняття. Мама в розпачі розводила руками. Їй здавалося, що її дитину хтось зурочив. Зміни в доньці було добре видно і зовні. Через те, що на обличчі дівчинки з’явилися прищі, вона змінила зачіску, намагаючись замаскувати їх за довгими пасмами волосся. Їй здавалося, що на неї косо дивляться однолітки і навіть іноді насміхаються. Крім того, аж занадто суворим, на думку Лізи, було ставлення до неї деяких вчителів. Може це їй просто здавалося, але їй так хотілося , щоб її жаліли, адже вона дуже старалася бути найкращою.

Зухвалі однокласники почали знущатися з дівчини, часто називали її заучкою. Ліза замкнулася в собі. Від життєрадісної милої дівчинки не зосталося і сліду. Це була кардинально інша Ліза: зовсім інший стиль одягу, пофарбоване волосся, часто похмурий вигляд . Вона хотіла кричати на увесь світ про порятунок, але нікому не говорила про свої переживання. Серед юрби дітей  і класний керівник не помічала, що відбувається з дівчиною. А це був саме той  період, коли Ліза негайно потребувала  допомоги. 

Усе частіше мама помічала доньку за телефоном. Здавалося, Ліза втратила цікавість до життя. Вона постійно дивилася якісь ролики,  листаючи стрічки соціальних мереж. 

Усе змінив один випадок. Повертаючись зі школи, дівчинка помітила попереду себе песика, який грайливо   біг за двійком дітлахів. Аж раптом  тварина вибігла на дорогу якраз під колеса авто. Ліза  почула пронизливий звук автомобільних гальм і кинулася до собаки. Виявилося, що авто травмувало лапку песика: кістка просто хруснула навпіл. Від собачого  жалібного скуління серце дівчинки стиснулося до болю. Десь  поділися дітлахи, що гралися з цуциком, і Ліза лишилася з покаліченою тваринкою один на один. Вона дивилася в очі нещасному песику і бачила в них розпач і біль. На якусь мить  Ліза впізнала   в образі постраждалої собаки  себе. Це її покинули напризволяще зі своїми проблемами, вона нікому не потрібна, як і ця бідолашна тварина.

Швидко опанувавши себе, Ліза обережно перенесла песика на тротуар. Не розуміючи, що робити далі, вона хотіла зателефонувати мамі. Метушню дівчинки помітила жіночка, яка проходила повз. Вона запитала у неї, що трапилося. Ліза схвильовано розповіла про аварію. Ця жінка виявилася медиком, тож, не роздумуючи, почала надавати „пацієнту” першу медичну допомогу. Зовсім поруч була аптека і Ліза миттю метнулася за бинтом. Пані-медик виламала гілочку і примотала її до зламаної лапки. 

Надворі був листопад і лишати це створіння тут було не можна. Ліза взяла собаку на руки і понесла додому. Вона жила у багатоповерхівці, тож забрати її до квартири було неможливо. Тим паче, батьки ніколи б не дозволили мати вдома собаку. Раніше це питання вже обговорювалося, та Ліза і сама усе добре розуміла. Вдома цілий день нікого не було, а собаці потрібно гуляти.

Вдома  Ліза занесла песика до підвалу. Потім  миттю побігла до квартири, набрала купу ганчір’я, миску для їжі, воду і все, що, на її думку, могло б знадобитися. Собака попила трохи води і щось з’їла.

Минуло два дні. Ліза нікому не говорила про те, що з нею трапилося, але мама таки помітила дивні зміни в поведінці доньки. Після школи дівчина одразу бігла до підвалу. Собака не мала сил навіть підняти голови. Ліза розуміла, що приховувати  те, що  днями сталося , буде просто небезпечно для життя її нового друга. На щастя, нового мешканця підвалу помітила сусідка тьотя Валя. Вона уважно вислухала історію дівчини і допомогла перенести песика на третій поверх під’ізду, де вони мешкали. Стало зрозуміло, що у тварини температура. Це пояснювало те, чому собака відмовляється від їжі. На першому поверсі жила родина медиків. Тож  тьотя Валя ,не роздумуючи, звернулася до них. Олена Миколаївна була терапевтом, а її чоловік працював помічником ортопеда. Вже за кілька хвилин у руках  Лізи був рятівний список ліків, які треба було придбати для постраждалої собаки. 

Тварині вкололи зо п’ять уколів і наклали шину, попередньо обстригши шерсть на лапі. Через рану в  місці перелому гіпс накладати лікар не наважився. 

– А як звати твого друга? – запитала Олена Миколаївна.

– Я навіть про це не думала, – знизала плечима Ліза, але я обов’язково дам їй ім’я .

 Коли ввечері мама поверталася додому з роботи, у під’їзді на неї  чекав сюрприз. Лізі довелося у всьому зізнатися , і вона була вражена, коли мама запропонувала доньці свою допомогу у лікуванні тварини. Звісно, до квартири вони забрати її не могли, бо собака була надто брудною, але найближчими вихідними Джині (так назвали нового друга Лізи) було проведено ряд косметичних процедур. Песика вирішили постригти, адже її шерсть збилася докупи разом з брудом і реп’яхами. Після цього собаку добряче вимили. Це вже не був брудний  дворовий пес. На диво,  виявилося, що Джина належить до собак породи пудель. Єдине , що відрізняло її від справжнісінького пуделя, то це довгий хвостик, який у справжніх представників цієї породи був відстутній. Крім того, шерсть у неї була не такою спірально закрученою, як у тих собак, яких ми звикли бачити, але все-таки кучері були добре помітні. 

Загальний стан  „хворої” потроху починав покращуватися. Вона вже мала гарний апетит. Рятівники собаки щовечора приходили її оглядати. На спільній нараді лікарів собаки було прийнято рішення зняти шину, рана під якою вже загоїлася, і накласти справжній гіпс. Джина самостійно могла вийти з під’їзду на прогулянку. Тільки пересувалася вона на трьох лапах. 

Справи пішли краще і у Лізи. Вона перестала звертати увагу на надокучливих однокласників, а ті, в свою чергу,  побачили, що дівчинку зовсім не торкає їх поведінка і поступово припинили знущання. Ліза вже не була замкненим у собі підлітком і не боялася дивитися на себе у дзеркало. Критику з боку вчителів дівчинка сприймала спокійно, розуміючи свої помилки, роботу над якими вона швидко виконувала. У  щоденнику знову  з’явилися гарні оцінки і це неабияк радувало дівчинку.  Вона буквально розправила плечі. Собака стала мотиватором для Лізи. Дівчина  поспішала додому, немов на крилах, адже на неї чекав вірний друг.  Джина  виглядала свою рятівницю біля під’їзду. Мешканці сусідніх будинків вже не дивувалися, бачивши собаку на трьох лапках і в гіпсі. Ліза заводила собаку до квартири і насолоджувалася спільно проведеним  часом, доки батьки були на роботі. А перед самим їх приходом знову виводила песика у коридор. Звісно, довго так продовжуватися не могло і мама все-таки помітила, що Джина  відвідує їх помешкання. Та ще й прихід зими розчулив серце батьків, і вони виділили куточок для песика у квартирі.

Мама раділа від того, що донька знову розцвіла. Вона добре розуміла, що саме собака стала для Лізи тим рятівним кругом, який допоміг їй  подолати всі труднощі підліткового віку. 

Джина стала повноцінним членом їх родини! Через деякий час їй зняли гіпс, але кульгавість лишилася назавжди. Ще б пак! Пережити таку аварію!

А Ліза пишалася своїм домашнім улюбленцем. У школі у неї з’явилися нові друзі, а ще вона відновила заняття танцями. Життя почало текти  у правильному руслі!

І все завдяки Джині!



Немає коментарів:

Дописати коментар

Опис досвіду

 ЗВІТ КЛАСНОГО КЕРІВНИКА