НА СТОРІНЦІ

1. Відеоролик "Новорічна подорож країнами світу"

2. Творча робота на конкурс "Цілющі джерела моєї родини"

3. Учнівське есе на тему "Що для мене безпека?"

4. АКТУАЛЬНО! До Шевченківських днів

Новорічна подорож країнами світу

Учні повинні були відгадати, що у кожній країні є символом

Нового року і сфотографуватися з цим предметом, розмістивши

фото в рамочці. Ось що з цього вийшло.

Паспорт творчої роботи

Назва творчої роботи – «Цілющі джерела моєї родини»

Прізвище родини – Сіробаба

Повна назва навчального закладу - Лебединська спеціалізована школи I-III

ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області

Прізвище, ім’я, по батькові автора - Сіробаба Захар Сергійович

Цілющі джерела моєї родини

Весна… Кругом весна. У серці, у голові, у душі, у моїй уяві… Весною здається все не таким, як учора. Настрій чудовий, хочеться співати, вибігти на вулицю без пальта, обійняти увесь світ. Цікаво, чи у всіх такі відчуття навесні? Чи змінюються вони, зважаючи на обставини життя і вік людини ? Тепер стало сумно, ніби хмара закрила сонце. А якщо згадати все? Чому людина не може пам’ятати все? Наша вчителька української мови говорила, що людська пам’ять –жорстока річ. Якби людина все пам’ятала, то почорнілаб від душевного болю і смутку. А я хочу пам’ятати і, гортаючи сімейний альбом, згадую.

Моя життєва дорога починається на перехресті мальовничих сіл: Довжик Охтирського району, Бишкінь і Василівка Лебединського.

Мене звати Сіробаба Захар. Я народився 8 листопада 2003 року в м. Лебедині.

Зараз навчаюся у11 класі Лебединської спеціалізованої школи I-III ступенів № 7. Захоплююся вивченням іноземних мов і конструюванням. Маю багато друзів. Люблю свою родину і захоплююся її історією. Взагалі, багато подорожую разом із батьками і класним керівником, тому, мабуть, став призером міської олімпіади з історії, англійської мови, слухач і призер конкурсу- захисту наукових робіт МАН.

Моя мама, Яницька Надія Дмитрівна, чарівна і завжди підтягнута жінка, народилася 02. 12.1966 року в с. Довжик Охтирського району. Після закінчення 10-класів Лебединської школи №1 рік працювала молодшим продавцем у магазині

№ 30 (тепер там Приватбанк), потім вступила в педагогічний інститут на історичний факультет у м. Суми. Після закінчення інституту в 1990 р. влаштуватися за фахом не змогла і пішла працювати в заклад громадського харчування – бар «Вечорниці» Лебединського РАЙПО. Із 1997 р. займається підприємницькою діяльністю. Це у неї виходить добре.

Мій тато, Сіробаба Сергій Володимирович, народився 05.02.1967 р. в м. Лебедин. Закінчив Лебединську школу №6, був призваний до армії, через рік служби вступив до військового училища тилу в м. Харків. За роки навчання побував у гарячих точках Середньої Азії і на Кавказі. Закінчив училище в 1990 р. з червоним дипломом, отримав призначення на кордон із Іраном у Середню Азію. Але прослужив недовго. У 1991 році одна за одною республіки Радянського Союзу визнають себе незалежними. І перед моїм батьком стало питання: чи залишитися українцем, чи прийняти друге громадянство. Він повертається в Лебедин, йде працювати в міліцію. Дослужився до керівника ДАІ. Із 1999 року займається підприємницькою діяльністю.

Мама і тато – благодійники. Вони допомагають усім, хто цього потребує. Їх знає усе місто.

Листаючи сторінки, натрапляю на старі пожовклі світлини берегинь: бабусь і дідусів.

Ось моя бабуся (по маминій лінії), Лук’янова Зоя Григорівна, народилася 27.11.1939р. в с. Бишкінь Лебединського району в родині педагогів. Закінчила 10 класів Лебединської школи №3, працювала 3 роки на швейній фабриці, потім вступила до Лебединського медичного училища, Закінчила його з відзнакою. За розподілом поїхала працювати фельшером у село Довжик. Через три роки переїхала у Лебедин. До самої пенсії працювала медсестрою в хірургічному відділенні Лебединської районної лікарні. Має багато грамот, нагороджена медаллю «Ветеран праці».

Мій дідусь( по маминій лінії ), Лук’янов Дмитрій Петрович, народився 31.08.1939 р. в с.Довжик у родині колгоспників. Отримав середню освіту, три роки служив у Радянській Армії. Продовжити освіту не мав змоги. Пішов працювати спочатку теслею, а потім будівельником. Усе своє життя працював у Лебединському агробуді. Не раз був відзначений грамотами, нагороджений медаллю «Ветеран праці». Помер 19.05. 2010 р. Дідусь був надзвичайно працьовитий, добрий, чуйний, готовий прийти кожному на допомогу.

Ого, та це ж …! Прабабуся (по маминій ліній), Павленко Анна Миколаївна, народилася 19. 08. 1916 р. у заможній родині в селі Юнаківка Харківської губернії. Отримала педагогічну освіту . Все життя пропрацювала вчителем початкових класів. Трудову діяльність почала в селі Бишкінь Лебединсього району. У роки війни переїхала до м. Лебедина, де жили рідні прадідуся. Із 1944 року працювала вчителем у школі №3. Померла 10.10.1982 року.

Мій прадідусь (по маминій лінії), Демиденко Григорій Йосипович, народився в 1910 р. в м. Лебедині в родині заможних міщан. Отримав педагогічну освіту, був директором Бишкінської школи, викладав історію. Із перших днів Великої Вітчизняної війни пішов захищати Батьківщину. Безвісти пропав у 1943 році на Курській дузі.

Моя прабабуся ( по дідусевій лінії), Божко Ганна Федорівна, народилась 21.01.1921р. в с. Довжик у сім’ї заможних селян. У родині було п’ятеро дітей: три брата і дві сестри. Батько помер рано в 1928 р. Мали багато землі і худоби, важко працювали. Під час голоду померли брати і сестра. Прабабуся згадувала, що урожай 1932 р. був великий, але восени почали ходити виконавці і забрали все. Її мати намагалася сховати 2 мішки зерна, поклала їх на ліжко і посадила дітей. Але це не врятувало – знайшли і забрали. Зиму ще пережили на картоплі та овочах. А з весни почався справжній голод. Мати пішла працювати за мішок зерна в сусідню Чупахівку. Спочатку помер один брат, через тиждень – ще два , потім сестра. Нести на цвинтар було нікому, тому поховали їх в кінці городу в садку. Мати знайшла Галину майже непритомну на печі. Прабабуся вижила. Працювала в колгоспі. Перед війною народила двох синів. Чоловік із перших днів війни пішов воювати. Дітей піднімала сама. У голодний 1947р., рятуючи дітей від голоду, поїхала в Росію до родини прадідуся. У 50-ті роки повернулася в Довжик, померла в травні 2004 р.

Прабабуся Галя була надзвичайно розважлива і мудра жінка. Її вислови: «Перемелиться - мука буде», «Полова відсіється – зерно залишиться» моя мати повторює і зараз.

Заморився, треба подумати. А ось той, хто зробить мені (як зараз говорять) релакс. До мене на коліна залазить мій кіт – Димон. Кладе свої чорні лапи на світлини. Е ні! Вивільняю їх із котових пазурів і знову вдивляюся в обличчя свої предків. Починаю згадувати те, що розповідав тато.

Мій прадідусь (по дідусевій лінії), Лук’янов Петро, народився в с. Мартинівка Тростянецького району в сім’ї незаможних селян у 1918 р. У сім’ї було семеро братів і сестер, які переїхали до Росії. Освіту отримав початкову, працював у колгоспі. Більшовик. Пристав у прийми до бабусі Галі. Пройшов усю війну. Повернувся хворим. Голод 1947р. не пережив.

Моя прабабуся, Божко Пелагея Петрівна, народилася ще до революції в сім’ї куркулів. Від баби Палажки йде увесь рід. І до цього часу в с. Довжик сім’ю Лук’янових називають «Палажки», а вулицю Мічуріна, де вони живуть, називають Божнівка. Бабуся Палажка пережила два голодомори, працювала в колгоспі, померла взимку 1970.

Мій прадід, Федір, жив в с. Довжик, був заможним селянином, помер в 1928р.

Сіробаба Анастасія Гаврилівна - моя бабуся (по батьковій лінії), народилася 01.02.1935р. в с. Червоне Великобурлицького району Харківської області. Отримала середню освіту. Із 1943 по 1953р. навчалася в технологічному технікумі

м. Дніпропетровська. Трудову діяльність почала лаборантом на хлібоприймальному комбінаті. Займала керівні посади: від керівника лабораторії до замісника директора по якості. Нагороджена численними грамотами, має медаль «Ветеран праці». Надзвичайно чуйна , добра, лагідна. Жартома про неї кажуть: «Через поле, через гай ходить Гаврилівна - помагай».

Мордань Уляна Олександрівна (01.03.1906 –?, 1963р.) - моя прабабуся, народилася в родині заможних селян, домогосподарка, жила в с. Василівка Лебединського району.

Мій прадідусь, Мордань Гаврило Олексійович, 1900 р. народження, пропав безвісти в 1943 році на Курській дузі. До війни працював бухгалтером у Лебединському лісгоспі. Народився в с. Василівка у родині заможних селян.

Мій дідусь (по батьковій лінії), Сіробаба Володимир Йосипович, народився 16.05. 1925р. в родині міщан. Його батько був репресований, тому освіту дідусь отримав лише середню. Працював електриком в с. Василівка на спиртзаводі. У 50- ті роки поїхав на Урал. У 60-ті роки повернувся в Лебедин, влаштувався механіком в АТП 15942.

Дідусь дуже любив майструвати, був раціоналізатором, винайшов пристрій для підрахунку квитків. Дідусь був дуже шанований. До всіх він звертався лише на «ви». Жартома його називали «шанований».

Дідусь Володя згадував, які приниження йому довелося переживати в дитинстві. Кожний місяць обшуки в помешканні, витрушували всі книжки, переривали всі речі. Однолітки не хотіли дружити з сином ворога народу. Але він не став злим на все людство, хоча комуністів не любив.

Скажете, багато займенника «мій», а я скажу , що це МОЯ ІСТОРІЯ!

Прадідусь, Сіробаба Йосип Гнатович, народився в 1899 р. в сім’ї куркулів на хуторі Сіробаби. Отримав педагогічну освіту. За радянської влади працював директором школи в с. Грунь, викладав історію. У 1937 р. був репресований, реабілітований в 1953 р. До своєї родини він не повернувся . Останні роки жив в

м. Суми, працював різноробочим, помер у 1961р.

Прабабуся, Сіробаба Уляна Йосипівна , народилася в 1902р. в м. Лебедині, у сім’ї купців. Отримала педагогічну освіту, працювала вчителем російської мови та літератури в с. Василівка. Померла в 1977р.

Про прапрабабусю та прапрадідуся Гната знаю лише те, що вони були дуже заможними селянами. Їм належав хутір Сіробаби , декілька будинків у селі Сіробаби та Ворожбі. Були розкуркулені та заслані до Сибіру. На Україну більше не повернулися. У будинку родини в с. Сіробаби за радянської влади була контора колгоспу, а в с. Ворожба по цей час магазин.

Закінчилися фото, закриваю альбом, а розбурхана моя дитяча уява все малює теплі спогади у моїй душі. Я намагаюся стримуватися,а сльози самі біжать по обличчю. Повертаюся в реальність, коли кіт Димон, мокрий від «дощу», схоплюється з моїх колін і струшує з себе воду.

Добігає кінця розповідь про мою сім’ю. Перед очима постають усі рідні: молоді, красиві, закохані у життя, патріоти свої родин, своєї землі. Всі вони чесно пройшли шлях по цій багатостраждальній землі. Разом із сонцем вставали, працювали заради нових життів. Я пишаюся своїм родом. Низько до землі вклоняюся перед їхнім життєвим подвигом. Дякую їм за своє життя. Обіцяю бути гідним своїх предків!

А надворі вже весна! Додому з роботи повернулися мої тато і мама. Біжу зустрічати!

Есе

Що для мене безпека?

«Безпека». Я зустрічаю це слово майже кожен день. «Безпека на дорозі», «Безпека під
час екскурсії», «Техніка безпеки» тощо. Саме поняття безпеки я розділяю на три
типи: фізична, психологічна та правова.
Фізична безпека — стан захищеності людини від безпосередніх загроз її життю, здоров'ю, тілесній неушкодженості, а також особистій свободі. Кожного дня на нас чатує багато небезпек. Це може бути звичайна травма, отримана при ожеледиці, або ж, доволі часто, побиття підлітками ні в чому не винної людини. Батьки хвилюються за своїх дітей, які повертаються додому, не дарма. Адже вони розуміють, що у нашому світі існує не тільки добро…
Кожен розуміє поняття психологічної безпеки по-своєму. Наприклад, Баєва І. А. (Психологічна захищеність і психологічна безпека сучасної людини [Електронний ресурс]) стверджує, що «Психологічна безпека — це стан психологічної захищеності, а також здатність людини і середовища відбивати несприятливі зовнішні та внутрішні впливи», Рощин С. К. і Соснін В. А. (Психологічна безпека: новий підхід до безпеки людини, суспільства і держави. [Текст]) вважають, що «Психологічна безпека — це стан суспільної свідомості, у якому суспільство в цілому і кожна окрема особистість сприймають існуюче життя як адекватне й надійне, оскільки воно створює реальні можливості для задоволення природних і соціальних потреб громадян сьогодні й дає їм впевненість у майбутньому». Є ще багато прикладів, та я можу сказати, що погоджуюсь з усіма. Я відчуваю безпеку, коли ніхто не знущається з мене, не дає образливих прізвиськ, не пліткує про мене тощо. Дуже прикро, що саме у підлітковому віці, коли дитина найбільш вразлива, її починають цькувати і принижувати. Таке явище називається булінг, і саме через це небезпечне явище підлітки часто не витримують і вчиняють спробу самогубства. Я можу, звісно, перебільшувати, але такі випадки були і в нашій області. Та не буду називати імен, бо кожен має право на конфіденційність.
Правова (національна) безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави. У кожного з нас є права. Ми маємо право на харчування, освіту, відпочинок, життя врешті-решт. Але у зв'язку з підвищенням цін на продукти, не кожен може дозволити собі поїсти як нормальна здорова людина! Уявіть собі, в моїй родині були такі часи, коли не було грошей навіть на хліб! І це у ХХІ столітті! Про відпочинок взагалі мова йти не може! За кожен атракціон потрібно платити гроші, які, як ви вже зрозуміли, зараз є не в кожного. Усе життя зводиться до грошей! Навіть елементарний перегляд фільмів по телевізору вдома може накритися «мідним тазом», бо у разі несправності, потрібно викликати майстра, який задарма працювати не буде. Якщо ж правова безпека – захищеність життєво важливих інтерес громадян, то чому ж ці інтереси так «добре» захищені? Саме тому я не відчуваю ніякої безпеки з боку держави.
Кожен із нас відчуває себе в безпеці, коли поруч родина, є дах над головою, їжа, мир у країні і в душі.
Але про яку безпеку взагалі може йти мова, коли кожен третій підліток повертається додому після шістнадцятої години?
У моїй родині дуже складна ситуація. Бабуся змушена працювати в іншому селі, за тридев'ять земель від рідного дому, а транспорту, на якому вона могла б їздити кожного дня на роботу, немає. Тому я, чотирнадцятилітній підліток, цілий тиждень піклуюся про себе сама. Через відсутність робочих місць не лише моя родина опинилася у такому скрутному становищі. Саме через це моя мама працює за кордоном, провідуючи нас дуже рідко. То про яку безпеку може йти мова?
У родині, повній щастя й радощів, дитина відчуває безпеку завжди. Коли поряд і мама, і тато. Мама завжди допоможе і підтримає тебе, а дуже плече батька захистить від небезпеки.
Кожного дня я замислююсь над тим, яким було б моє життя разом із мамою і татом. Можливо, тоді б мене зустрічали після навчання, і темні вулиці не здавалися б такими безлюдними й тихими. Хоча я вже звикла до самотнього життя, та все одно хочу відчути себе в безпеці…

До Шевченківських днів

9 клас . Українська література.

Створення «Денотатного графу».

Тема: Жіноча доля у творах Т. Г. Шевченка. Аналіз поем «Катерина», « Наймичка»

10 клас. Українська література.

Працює група експертів. «Готуємося до ЗНО. Вивчаємо творчість Т.Г. Шевченка.

Вибірка тестових завдань по темі»

Конкурс читців улюбленої поезії Тараса Шевченка у 5 класі

До дня Охорони праці

Остання тема в 11 класі з української мови : ,,Практична риторика".
Учні вчаться будувати виступи, виголошувати промови, спілкуватися з користю.
Напередодні дня Охорони праці одинадцятикласники одержали завдання підготувати виступ на тему охорони праці, супроводжуючи його постерами, як того вимагає час.
Гаслом розмови було речення: ,,Ризик травмування на робочому місці буде мінімальним, якщо дотримуватися заходів з охорони праці."
Ось що з цього вийшло.